07 листопада 2016 року відбулося навчання суддів з обговорення правових висновків Верховного Суду України

     07 листопада 2016 року у господарському суді Кіровоградської області відповідно до затвердженого графіку проведено навчання суддів, під час якого обговорено правові позиції, вміщені в деяких постановах найвищого судового органу.

       Так, суддя Коваленко Н.М. проаналізувала постанову Верховного Суду України від 3 червня 2014 року №3-24гс14 щодо переліку майна, яке не включається до складу ліквідаційної маси у разі визнання громадянина – підприємця банкрутом. Зокрема, доповідач зазначила, що у вказаній постанові йдеться про те, що Вищий господарський суд України погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно того, що банк не є кредитором у справі про банкрутство з вимогами до майнового поручителя, оскільки вимоги Банку не є грошовими, а боржник як майновий поручитель несе відповідальність перед Банком тільки власним майном, переданим в іпотеку.

      Проте з таким висновком не погодився Верховний Суд України, оскільки аналіз статей 543, 554 Цивільного кодекс України та статті 11 Закону України «Про іпотеку», дає підстави для висновку, що забезпечені іпотекою вимоги Банку є грошовими та такими, що забезпечені заставою майна боржника.

      Продовжилось навчання обговоренням висновків Верховного Суду України, викладених у постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення щодо розгляду спорів, що виникають із земельних відносин.

      Доповідачем  із  вказаного  питання  була  суддя  господарського  суду  Наливайко Є.М., яка звернула увагу на постанові від 8 квітня 2015 р. у справі № 3-38гс15 і зазначила, що у правовій позиції йдеться про те, що за змістом частини 2 статті 120 Земельного Кодексу якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

       Окремо суддя зупинилась на правовій позиції, яка міститься у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 р. у справі № 3-44гс15, при цьому підкресливши, що виходячи із принципу використання земельних ділянок за цільовим призначенням (стаття 96 Земельного кодексу України), на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню.

      Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам’яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам’яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель (частина 2 статті 54 Земельного кодексу України).

      Також доповідач проаналізувала низку постанов найвищої судової інстанції, зокрема, від 1 квітня 2015 р. у справі № 3-26гс15, від 8 квітня 2015 р. у справі № 3-41гс15 та від 20 травня 2015 р. у справі № 3-70гс15, у правовій позиції яких зазначається, що частиною 1 пункту 289.1 статті 289 Податкового кодексу і частиною 1 статті 13 Закону України «Про оцінку земель» від 11 грудня 2003 р. № 1378-IV передбачено, що для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності обов’язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізований рентний дохід (дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими та затвердженими нормативами (стаття 1 зазначеного Закону у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

      Далі суддя господарського суду акцентувала на тому, що у вищезазначених постановах вказано, що за змістом статті 93 Земельного кодексу відповідач набуває право використовувати земельну ділянку та обов’язок сплачувати орендну плату не з моменту прийняття рішення компетентним органом про передачу цієї ділянки в оренду, а з моменту укладення договору оренди землі.

        Отже, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності, а договір у цій частині суперечить приписам чинного законодавства, оскільки позов подано про захист прав, порушених не наказом позивача, а укладеним договором.