Суть та значення позовної давності

 Будь-яка подія разом із суспільними відносинами, які регулює цивільне право, існує в просторі і часі. Він відіграє істотну роль у цивільних правовідносинах. Суб'єктивні права і юридичні обов'язки їхніх учасників виникають, розвиваються і при­пиняються у певний час. Дія самих законів також обмежена у часі. Стро­ки, які встановлюються у цивільних правовідносинах, є важливим право­вим засобом цілеспрямованого ре­гулювання діяльності громадян та організацій. Строки дисциплінують учасників правових зв'язків, забезпе­чують чіткість і визначеність у правах та обов'язках суб'єктів.

У разі, якщо відновлення поруше­ного суб'єктивного права не досягну­то в оперативному або претензійному порядку, особа може звернутися за захистом своїх прав і законних інтересів до судового органу. Однак можливість захисту такого права об­межена встановленими законом стро­ками позовної давності.

У статті 256 Цивільного ко­дексу України позовна давність визначається як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з ви­могою про захист свого цивільного права або інтересу. Словосполучення «позовна давність», з одного боку, відображає зв'язок з формою за­хисту порушених прав (позов), а з другого боку - з тривалістю захисту права у часі (давність). Позовна фор­ма захисту цивільних прав є основною формою їхнього захисту в суді.

За загальним правилом норми про позовну давність поширюються на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли за участі держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав. Але у законі є й винятки з цього правила (ст. 268 ЦК). Так, позовна давність не поширюється на: вимо­гу, що випливає із порушення особи­стих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу; на ви­могу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкоджен­ням здоров'я або смертю; на вимогу власника або іншої особи про визнан­ня незаконним правового акта ор­гану державної влади, органу вла­ди Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право; на вимогу страхувальника  (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової  виплати (страхового відшкодування); на вимогу централь­ного органу виконавчої влади, що здійснює управління держав­ним резервом, стосовно виконан­ня зобов'язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв».

Цей перелік не є вичерпним, тому законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: а) загальні і б) спеціальні.

Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридич­на особа, держава тощо.

Спеціальні строки позовної давності встановлено законодавчи­ми актами для окремих видів вимог. Отже, якщо для цього виду вимог не передбачено спеціального строку позовної давності, до неї має застосо­вуватися загальний строк.

Згідно зі ст. 259 Цивільного кодексу України строки позовної давності можуть бути збільшені за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Але зменшення та зміна порядку обчис­лення строків позовної давності не допускається.

За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або по­винна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила встановлюються законодавчими акта­ми.

Згідно з нормами статті 262 ЦК незалежно від змін, які можуть відбуватися у суб'єктному складі, встановлений строк позовної давності та порядок його обчислення залиша­ються незмінними. Ці правила роз­повсюджуються, наприклад, у разі правонаступництва, якщо кредитор відступив своє право вимоги, щодо якого вже розпочався перебіг строку позовної давності тощо.

Необхідною умовою для засто­сування позовної давності є заява сторони у спорі. При цьому закон не конкретизує, яка саме сторона спору має зробити заяву про застосуван­ня позовної давності, тому не буде помилкою віднести до таких осіб як відповідача, так і позивача. При цьо­му треба враховувати, що ця заява повинна подаватись під час розгля­ду справи судом першої інстанції до моменту винесення ним рішення по суті заявлених вимог. Отже, на стадії апеляційного чи касаційного перегля­ду судового рішення подання таких заяв не передбачено.

Практичне застосування строку позовної давності при вирішенні спо­ру можливе у разі встановлення, що право позивача, про захист якого він просить, є порушеним. Не можна, на­приклад, відмовляти у задоволенні позову з підстав відсутності факту порушення права позивача та одночасно через пропуск позовної давності. У разі, коли суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів уста­новить, що право позивача, про за­хист якого він просить, відповідачем не порушено, приймається рішення про відмову в задоволенні позову саме з цих підстав, а не через про­пуск позовної давності. Якщо ж буде встановлено, що таке право позивача порушено і строк давності пропуще­но без поважних причин, суд, у разі наявності відповідної заяви, приймає рішення, яким відмовляє в позові у зв'язку із закінченням строку позовної давності, а при визнанні причини про­пуску цього строку поважною пору­шене право має бути захищене.

На етапі розбудови суверенної демократичної України з соціально орієнтованою ринковою економікою набуває особливого значення про­блема точної реалізації закладених у Конституції України та цивільному законодавстві принципів регулювання майнових відносин, захисту прав і інтересів людини, серед яких застосування строків займає ваго­ме місце, яке не можна зневажати. Однак позовна давність покликана забезпечити не лише інтереси сторін у спорі, а й має важливе процесуаль­не значення. Вона сприяє тому, щоб уповноважена особа не відкладала на потім вирішення питання про те, чи захищати їй своє порушене право в судовому порядку, чи ні. Тим самим забезпечується більша обґрунтованість судового рішення і, як наслідок - його авторитет. Це зрозуміло і цілком закономірно. Адже зі спливом  значного часу якість (вірогідність) доказів немину­че погіршується. Події стираються з пам'яті сторін і свідків, документи губляться, зменшується об'єктивна можливість проведення необхідних експертиз тощо. З викладеного вбачається, що позовна давність стоїть на сторожі інтересів не лише учасників цивільних правовідносин, а й держави в особі органу судової влади.

В. ТИМОШЕВСЬКА

суддя господарського суду

Кіровоградської області

Опубліковано в газеті "Народне слово" №70 від 24.09.2009 р.