Особливості банкрутства фізичних осіб – підприємців (ст. 47-49 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”)

За  змістом  статей 1 та 5 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” боржником у справі про банкрутство може бути фізична чи юридична особа,  яка в установленому порядку  отримала  статус  суб'єкта підприємницької діяльності,  а також юридична особа,  яка діє у  формі  споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду.

Відповідно до ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом. Ст. 42 Господарського кодексу України встановлює, що підприємницькою діяльністю є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Умовами здійснення підприємницької діяльності згідно із ст. 50 ЦК України є повна цивільна дієздатність фізичної особи та державна реєстрація.

Відповідно, при здійсненні фізичною особою підприємницької діяльності необхідно чітко розмежовувати, в яких відносинах фізична особа виступає як підприємець, а в яких - як звичайна фізична особа.

Так, за визначенням ст. 42 Господарського кодексу України, підприємницька діяльність характеризується такими ознаками, як самостійність, ініціативність, систематичність, власний ризик, та спрямованість на визначений результат - одержання економічних та соціальних результатів та отримання прибутку. Розглянемо ці ознаки.

По-перше, підприємницька діяльність характеризується самостійністю. Це означає, що фізична особа повинна здійснювати свою діяльність самостійно, тобто, від власного імені, а не від імені організації, в якій така фізична особа працює, є керівником або засновником, в тому числі і одноособовим засновником. Хоча ст. 128 ч. 3 Господарського кодексу України і визначає, що підприємницька діяльність може здійснюватись громадянином як безпосередньо, так і через створене останнім приватне підприємство, все ж таки самостійною підприємницькою діяльністю громадянина слід вважати діяльність, яка здійснюється громадянином безпосередньо. Самостійність також означає, що фізична особа повинна самостійно здійснювати керівництво цією діяльністю. При цьому самостійність не означає, що фізична особа - підприємець повинна здійснювати вказану діяльність тільки своїми власними силами. Так, ст. 128 Господарського кодексу України передбачає, що фізична особа - підприємець має право приймати на роботу та укладати трудові договори з найманими працівниками, та, відповідно, доручати їм ведення підприємницької діяльності. Але при цьому підприємницьку діяльність наймані працівники здійснюють від імені фізичної особи - підприємця, працівниками якої вони є.

Цікавим питанням щодо самостійності підприємницької діяльності є поширення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. З одного боку підприємницька діяльність проголошена як самостійна та ініціативна, що при укладенні договорів щодо поставки товарів або купівлі майна потрібна тільки згода самого підприємця, і не повинна потребувати згоди іншого з подружжя. Також для стабільності товарно-грошового обігу за участю фізичних осіб - підприємців необхідно прямо встановити, що підприємець самостійно укладає договори без участі іншого з подружжя. З іншого боку, Сімейний кодекс України не передбачає таких винятків з режиму спільної сумісної власності членів подружжя. Відповідно до ст. ст. 61, 62, 65 Сімейного кодексу України розпоряджатися майном та грошовими коштами, одержаними під час шлюбу, повинні члени подружжя за взаємною згодою. При укладенні договору одним з подружжя інший з подружжя має право оскаржити таку угоду за тією підставою, що він не давав згоди на укладення такого договору. З нашої точки зору, при виникненні суперечностей перевага буде надана нормам Сімейного кодексу України як більш чітко визначеним.

Другою ознакою підприємницької діяльності є систематичність. При всій зрозумілості цієї ознаки на рівні законів або підзаконних актів не визначено, що вважається саме систематичною діяльністю, і скільки операцій на рік повинна здійснити фізична особа, щоб її діяльність була визначена як підприємницька. Наприклад, фізична особа два рази протягом календарного року придбала квартири, і в цьому ж році здійснила їх продаж, отримавши прибуток. Чи є така діяльність систематичною і чи повинна в цьому разі фізична особа зареєструватися як суб'єкт підприємницької діяльності? На жаль, ні Цивільний, ні Господарський кодекси, ні інші законодавчі акти не діють відповіді на ці питання. Більш того, в роз'ясненнях Державного комітету з регуляторної політики та підприємництва та Державної податкової адміністрації України також відсутні будь-які вказівки на те, скільки операцій на протязі календарного року повинна вчинити фізична особа, щоб її діяльність була визначена систематична, і, відповідно, підприємницька. Складається враження, що законодавець віддає вирішення цього питання самим фізичним особам. Тобто, фізична особа сама вирішує, чи є її діяльність підприємницькою, і здійснює державну реєстрацію. Метод правового впливу тут досить простий - фізична особа - підприємець має більш вигідний режим оподаткування, ніж звичайна фізична особа. Так, з валового доходу фізичної особи - підприємця вираховуються всі витрати, понесені для досягнення певного результату; натомість фізична особа - непідприємець має право вирахувати з отриманого доходу тільки ті суми, які дозволені ст. 4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб". По-друге, фізична особа - підприємець має право перейти на спрощену систему оподаткування і сплачувати фіксовано не більше 200 гривень на місяць, що не може зробити фізична особа - непідприємець. Отже, хоча фізична особа - підприємець, хоча і подає більше звітності, але може платити менше податків від своєї діяльності, ніж не підприємець.

Третьою ознакою підприємницької діяльності є ініціативність. Ця ознака тісно пов'язана з самостійністю. Враховуючи, що фізична особа - підприємець самостійно здійснює підприємницьку діяльність, від неї і виходить ініціатива на вчинення тих чи інших операцій та укладання договорів.

Наступною ознакою підприємницької діяльності є здійснення такої діяльності на власний ризик. Ця ознака пов'язана з попередніми ознаками, насамперед, із самостійністю. Враховуючи, що фізична особа - підприємець самостійно веде цю діяльність, то за результат діяльності, насамперед фінансовий, відповідає також ця фізична особа. Будь-яка операція або договір можуть закінчитися або прибутками, або збитками; при цьому причиною збитків можуть бути будь-які обставини, в тому числі і форс-мажорні, які не залежать від волі осіб.

Останньою ознакою підприємницької діяльності є економічний та соціальний результат та отримання прибутку. При цьому законодавець у визначенні результату допускає певну тавтологію. Вважаємо, що економічний результат та отримання прибутку є синонімами. Що ж законодавець розуміє під соціальним результатом, для нас залишається загадкою.

Як вже зазначалося, фізична особа в одних відносинах діє як підприємець, в інших - як звичайна фізична особа, при цьому межа між цими двома відносинами є досить невизначеною. Наприклад, фізична особа - підприємець придбала автомобіль в автосалоні. Автомобіль використовувався як для здійснення підприємницької діяльності (переїзди на переговори, перевезення зразків товару тощо), а також для потреб сім'ї підприємця. Автомобіль вийшов з ладу. І тут виникає ряд питань. По-перше, до якого суду подавати позов - до загального чи до господарського, який розглядає спори між суб'єктами підприємницької діяльності. По-друге, чи застосовується до цих відносин Закон України "Про захист прав споживачів", який найкраще захищає права покупця товару. В статті 1 вказаного Закону визначено, що під споживачем розуміється особа, яка придбаває товар для особистого споживання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю. Тому можна уявити, що в подібній ситуації покупець буде доводити, що автомобіль не використовувався в підприємницькій діяльності; недобросовісний продавець товару навпаки буде доводити, що товар купувався для здійснення підприємницької діяльності для виключення можливості застосування норм Закону України "Про захист прав споживачів" до цих відносин. На жаль, будь-яких роз'яснень з цього приводу ми не маємо. Також не дає відповіді на це питання судова практика; зокрема, в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду цивільних справ про захист прав споживачів" позиція Верховного Суду України щодо цих питань не визначена.

Право на зайняття підприємницькою діяльністю має особа з повною цивільною дієздатністю. Цивільну дієздатність у повному обсязі мають фізичні особи, які досягли 18 років. Фізична особа може набути повної цивільної дієздатності і до досягнення вказаного віку, зокрема, у разі реєстрації шлюбу. Повна цивільна дієздатність виникає у такому випадку автоматично з моменту його реєстрації. Законодавець передбачає можливість надання повної цивільної дієздатності фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, та неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. У цьому випадку відповідно до ст. 34, 35 Цивільного кодексу України необхідне рішення органу опіки і піклування або суду. Крім того, фізична особа, яка досягла 16 років, може бути зареєстрована як підприємець за письмовою згодою на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування і набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації як підприємця. Саме з моменту набуття повної цивільної дієздатності вказані особи отримують право на заняття підприємницькою діяльністю.

Право на заняття підприємницькою діяльністю на території України не залежить від громадянства, фінансового або майнового стану громадянина. Займатися підприємницькою діяльністю на території України мають право громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства не повинні отримувати спеціальних дозволів для зайняття підприємницькою діяльністю на території України. Зокрема, іноземні громадяни та особи без громадянства для зайняття підприємницькою діяльністю не повинні отримувати дозвіл на працевлаштування в Україні.

Обмеження на здійснення підприємницької діяльності можуть бути встановлені Конституцією України та законами. Отже, підзаконні акти не можуть обмежувати право на здійснення певних видів підприємницької діяльності.

Закони України встановлюють ряд обмежень на здійснення підприємницької діяльності. Так, не допускається здійснення підприємницької діяльності народними депутатами України, посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, посадовими особами органів прокуратури, суду, органів державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, які контролюють діяльність підприємств, нотаріусів (див. ст. 42 Конституції України, закони України "Про державну службу"; "Про міліцію"; "Про прокуратуру" тощо). Крім того, фізичні особи за вчинені правопорушення можуть бути позбавлені права на підприємництво за вироком суду. Фізичні особи - підприємці не вправі здійснювати страхову діяльність (ст. 2 Закону України "Про страхування"), банківську діяльність (ст. 6 Закону України "Про банки і банківську діяльність"), діяльність у сфері організації телебачення і радіомовлення (ст. 1 Закону України "Про телебачення і радіомовлення"), космічну діяльність (ст. 1 Закону України "Про космічну діяльність") тощо.

Окремими видами діяльності, передбаченими ст. 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", фізична особа - підприємець може займатися лише на підставі ліцензії. Індивідуальні підприємці мають право здійснювати торгівельну діяльність, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей, а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг лише з попереднім отриманням торгового патенту у порядку, передбаченому Законом України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності". Фізичні особи - підприємці вправі надавати фінансові послуги, перелік яких містить ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у випадках, якщо це прямо передбачено законом.

Фізична особа набуває права на зайняття підприємницькою діяльністю з моменту її державної реєстрації. Реєстрація фізичної особи - підприємця здійснюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Реєстрацію здійснюють державні реєстратори районної, районної у містах Києві та Севастополі державній адміністрації або виконавчого комітету міської ради міста обласного значення за місцем проживання фізичної особи - підприємця. Реєстрація здійснюється на підставі реєстраційної картки, яка виконує роль заяви, та за умови подачі ідентифікаційного коду фізичної особи - платника податків та сплати реєстраційного збору. Для державної реєстрації фізичної особи - підприємця державний реєстратор також вимагає подання паспорта.

Відомості про фізичну особу - підприємця, зазначені у реєстраційній картці, включаються до Єдиного державного реєстру і є відкритими і загальнодоступними, за винятком ідентифікаційних кодів фізичних осіб - платників податків. Уповноважений орган у 5-денний строк з моменту одержання запиту заінтересованої особи зобов'язаний надати витяг з Єдиного державного реєстру або довідку про наявність або відсутність в ньому інформації, яка запитується. Така інформація вважається достовірною і може бути використана у спорі з третьою особою. Слід також зазначити, що реєстрація фізичної особи - підприємця не обмежена часом і є безстроковою.

Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем. Однак слід зазначити, що ця норма поширюється тільки на саму фізичну особу, і не позбавляє інших осіб (наприклад, іншого з подружжя, прокурора, батьків і т. і.) подавати позови з таких підстав. (ст. 50 ЦК України)

Стаття 51 ЦК України поширює на фізичних осіб - підприємців правовий режим, аналогічний до режиму юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність. Зокрема, на фізичних осіб - підприємців в тій частині, що стосується здійснення підприємницької діяльності, поширюється Господарський кодекс України.

Однак із встановленого правила можливі винятки, що передбачені законодавством або випливають із суті відносин. Так, у разі смерті фізичної особи - підприємця зобов'язання щодо виплати грошових коштів за отриманий товар не припиняються, а переходять до спадкоємців. У випадку ж ліквідації юридичної особи будь-які зобов'язання припиняються. У випадку припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) зобов'язання не припиняються, а залишаються за підприємцем як фізичною особою. Юридичні особи у разі визнання їх банкрутами підлягають ліквідації. Натомість визнання фізичних осіб - підприємців банкрутами не є підставою для припинення ними підприємницької діяльності і скасування реєстрації.

В частині першій статті 52 ЦК України втілений принцип цивільної дієздатності. Враховуючи, що підприємцем може бути тільки особа з повною цивільною дієздатністю, то при здійсненні підприємницької діяльності фізична особа повинна усвідомлювати, що за свої протиправні дії вона може нести відповідальність. В частині першій статті мова йдеться тільки про цивільну відповідальність фізичної особи - підприємця, яка носить майновий характер. Тому при вчиненні порушень стягнення може бути звернене зацікавленою особою на все майно фізичної особи-підприємця, незалежно від того, чи використовується це майно для здійснення підприємницької діяльності, чи призначене для задоволення особистих та побутових потреб фізичної особи, що здійснює підприємницьку діяльність. В цій ситуації у більш вигідному становищі знаходиться громадянин, який здійснює підприємницьку діяльність через створене останнім приватне підприємство, оскільки в цій ситуації стягнення буде звертатися тільки на майно приватного підприємства і не буде звернене на особисте майно фізичної особи.

Стягнення не може поширюватись на майно, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Перелік видів майна, на яке не може бути звернено стягнення, міститься у Додатку до Закону України "Про виконавче провадження". Також стягнення не може бути звернено на доходи, зазначені у ст. 73 вказаного Закону.

Постанова господарського суду про визнання громадянина-підприємця банкрутом і виконавчий лист про звернення стягнення на майно громадянина-підприємця направляються судовому виконавцю для здійснення реалізації майна банкрута. Продажу підлягає все майно громадянина-підприємця, за винятком майна, що не включається до складу ліквідаційної маси. Це можуть бути предмети, що належать боржнику на праві власності чи є його часткою у спільній власності, необхідні для боржника, членів його сім'ї та осіб, які перебувають на його утриманні:

1. Носильні речі та предмети домашнього вжитку, необхідні боржнику та особам, які перебувають на його утриманні:

а) одяг – на кожну особу: одне літнє або осіннє пальто, одне зимове пальто або кожух, один зимовий костюм (для жінок – два зимових плаття), один літній костюм (для жінок – два літніх плаття), головні убори по одному на кожний сезон. Для жінок, крім того, дві літні хустки, одна тепла хустка (або шаль) та інший одяг, зношений більш ніж на 50 відсотків;

б) взуття у кількості по одній парі літнього, осіннього, зимового та інше взуття, зношене більш ніж на 50 відсотків;

в) білизна у кількості двох змін на кожну особу;

г) постіль (матрац, подушка, два простирадла, дві наволочки, ковдра) і два особистих рушника на кожну особу;

д) необхідний кухонний посуд;

е) один холодильник на сім'ю;

ж) меблі – по одному ліжку та стільцю на кожну особу, один стіл, одна шафа на сім'ю (крім меблевих гарнітурів, на які може бути звернено стягнення);

з) усі дитячі речі.

2. Продукти харчування, потрібні для особистого споживання боржнику, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, – на три місяці.

3. Паливо, потрібне боржнику, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, для приготування їжі та обігрівання приміщення протягом шести місяців.

4. Одна корова, а у разі відсутності корови – одна телиця; коли немає ні корови, ні телиці – одна коза, вівця чи свиня – у осіб, які займаються сільським господарством.

5. Корм для худоби, який не підлягає вилученню в кількості, потрібній до початку вигону худоби на пасовище або до збору нових кормів.

6. Насіння, потрібне для чергових посівів (осіннього і весняного), та незнятий урожай – у осіб, які займаються сільським господарством (за винятком земельних ділянок, на які накладено стягнення).

7. Інструменти, необхідні для особистих професійних занять (швейні, музичні та інші).

Господарський суд також має право за мотивованим клопотанням учасників провадження виключити з ліквідаційної маси майно підприємця-боржника на суму не більше двох тисяч гривень, у разі якщо це майно є неліквідним або дохід від реалізації такого майна істотно не вплине на задоволення вимог кредиторів.

Кошти, отримані від продажу майна громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, а також наявні в нього кошти в готівковій формі вносяться на депозитний рахунок нотаріальної контори та використовуються за рішенням господарського суду, який визнав громадянина-підприємця банкрутом, на погашення його боргів у встановленому порядку черговості (про що йтиметься далі).

Якщо виникне потреба постійного управління нерухомим майном або цінним рухомим майном громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, господарський суд призначає для цього ліквідатора та визначає розмір його винагороди. У такому разі продаж майна громадянина-підприємця провадиться ліквідатором.

Відповідно до ст. 52 ЦК стягнення може бути звернено на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, проте лише після виділення такої частки в натурі як за позовом кредитора (ст. 371 Цивільного кодексу України та ст. 73 Сімейного кодексу України), так і за поданням державного виконавця (ст. 379 Цивільного процесуального кодексу). Крім того, якщо фізичній особі - підприємцю майно належить на праві спільної часткової власності, на частку у праві власності також може бути звернено стягнення у тому ж порядку після виділення частки в натурі (ст. 366 ЦК).

Відповідно до ч. 2 ст. 73 Сімейного кодексу України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. З одного боку, якщо кошти, зароблені фізичною особою - підприємцем, були спрямовані на потреби сім'ї (як найчастіше це буває на практиці), то існує реальна можливість звернути стягнення на все майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, один з яких здійснює підприємницьку діяльність. Однак, з нашої точки зору, частина 2 ст. 52 Цивільного кодексу України є більш спеціальною по відношенню до ч. 2 ст. 73 Сімейного кодексу України. Тому в цьому випадку за зобов'язаннями фізичної особи - підприємця стягнення може бути звернене тільки на його особисте майно, а також на його частку у спільній сумісній власності подружжя.

В провадженні господарського суду Кіровоградської області знаходиться справа про банкрутство фізичної особи-підприємця порушена за заявою ініціюючого кредитора – банківської установи.

“Постановою господарського суду фізична особа - підприємець визнана банкрутом, відкрита ліквідаційна процедуру щодо банкрута, призначено ліквідатором банкрута арбітражного керуючого.

До господарського суду надійшла скарга дружини громадянина, що зареєстрований у встановленому чинним законодавством порядку фізичною особою підприємцем, на дії ліквідатора фізичної особи-підприємця з вимогою заборонити арбітражному керуючому до моменту виділення у встановленому законом порядку частки боржника у спільному сумісному майні подружжя, провадити дії щодо оцінки та реалізації автомобіля, який протиправно було включено до ліквідаційної маси банкрута та зобов'язати арбітражного керуючого – ліквідатора  повернути скаржнику даний автотранспортний засіб та свідоцтво про його державну реєстрацію.

При цьому скарга обґрунтована наступним.

Згідно з ч. 6 ст. 3-1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (далі - Закон) при реалізації своїх прав та обов'язків арбітражний керуючий зобов'язаний діяти сумлінно та розумно з урахуванням інтересів боржника та його кредиторів.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 25, ч. ч. 1,5 ст. 26 того ж Закону ліквідатор з дня свого призначення приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів по забезпеченню його збереження.

Усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому  на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси.

Ліквідатор, виявивши частку, яка належить банкруту в спільному майні, з метою задоволення вимог кредиторів, в установленому порядку порушує питання про виділення  цієї частки.

В лютому 2010 року співробітниками ДАІ було затримано та вилучено автомобіль. Разом з автомобілем у боржника також було вилучено Свідоцтво про державну реєстрацію транспортного засобу.

На письмові звернення останнього з приводу підстав для вилучення автомобіля і  реєстраційних документів на нього офіційні відповіді не надійшли, але в ДАІ повідомили, що даний автотранспортний засіб та реєстраційні документи на нього було передано до відання арбітражного керуючого, де він знаходиться по сьогоднішній день.

Увага суду звернута на те, що автомобіль було придбано в той час, коли боржник перебував у зареєстрованому шлюбі зі скаржницею, що підтверджується Свідоцтвом про одруження.

У зв'язку з цим та на підставі ч. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України зазначений  транспортній засіб належить громадянам (чоловіку та дружині) на праві спільної сумісної власності.

Проте ліквідатором питання про виділення частки боржника у цьому об'єкті спільного сумісного майна подружжя у встановленому законом порядку не порушувалось, із телефонної розмови з останньою боржник довідався, що автомобіль включено до ліквідаційної маси та буде реалізовано.

Скаржниця вважає такі дії арбітражного керуючого - ліквідатора незаконними та такими, що завдають значної шкоди її майновим правам та інтересам як другого співвласника зазначеного майна.

У відзиві на скаргу ліквідатор зазначила обставини при яких здійснювався процес формування ліквідаційної маси банкрута, а також вказала, що скаржниця жодного разу не зверталася до ліквідатора банкрута ні письмову, ні в усній формі. Крім того, банкрут -  фізична особа-підприємець на вимогу ліквідатора - передати бухгалтерську та іншу документацію  банкрута,  печатки  і  штампи, матеріальні та інші цінності банкрута ліквідатору жодної відповіді (відомостей) не надав.

Листом ініціюючий кредитор повідомив, що вважає, що скарга є безпідставною та необґрунтованою, з огляду на наступне.

Скаржниця вказує, що на підставі ч. 1 ст. 60 Сімейного  кодексу України спірний транспортний засіб належить їй та боржнику на праві спільної сумісної власності.

З таким твердженням неможливо погодитись, оскільки скаржник не надав суду документи, (зокрема рішення суду) які б підтверджували її право власності на спірний автомобіль. При цьому, покупцем за договором купівлі - продажу автомобіля виступає лише боржник. Також, згідно свідоцтва про реєстрацію спірного транспортного засобу власником авто є лише боржник  (копія свідоцтва додана).

До того ж, спірним є джерело одержання боржником коштів, за які він придбав спірний автомобіль. Адже з його слів з'ясовано, що кошти на придбання автомобіля йому подарувала мати.

Відповідно до ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй,  йому особисто.

Отже, фактично, кошти, за які придбано спірний автомобіль належали особисто боржнику на праві приватної власності, відтак і авто належить йому на праві приватної власності.

У зв'язку з цим, автомобіль не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Увага суду також звернута на те, що скаржниця, своєю заявою на ім'я керуючого філією банківської установи (копія додана) особисто надала згоду на отримання її чоловіком (фізичною особою - підприємцем), кредиту в сумі ___ гривень в банківській установі. Також, вона засвідчила, що дії її чоловіка при укладенні кредитного договору та отриманні грошових коштів по кредиту відповідають інтересам сім'ї. Зміст ст. ст. 60, 63, 65 Сімейного кодексу України їй відомий.

Таким чином, скаржниця усвідомлювала, що в разі невиконання її  чоловіком взятих на себе зобов'язань по поверненню кредитних коштів існує можливість звернення стягнення на майно належне йому на праві приватної власності, а також на об'єкти спільної сумісної власності їх подружжя.

Враховуючи все вищенаведене, ініціюючий кредитор вважає, що дії арбітражного керуючого  при проведенні ліквідаційної процедури банкрута —фізичної особи –підприємця повністю відповідають нормам чинного законодавства. Тому ініціюючий кредитор просить відмовити в повному обсязі у задоволення скарги на дії арбітражного керуючого при проведенні ліквідаційної процедури банкрута -  фізичної особи – підприємця.

Згідно з ч. 4 ст. 24 Закону у ліквідаційній процедурі господарський суд розглядає скарги на дії учасників ліквідаційної процедури.

В результаті дослідження всіх обставини справи, доводів учасників провадження у справі про банкрутство, господарський суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для визнання скарги обґрунтованою та задоволення викладених в ній вимог з наступних підстав.

Усі   види  майнових  активів  (майно  та  майнові  права) банкрута,  які  належать  йому  на  праві  власності  або  повного господарського  відання  на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури,  включаються до складу ліквідаційної  маси,  за винятком об'єктів житлового фонду, в тому числі   гуртожитків,   дитячих  дошкільних  закладів  та  об'єктів комунальної  інфраструктури,  які  в разі банкрутства підприємства передаються    в   порядку,   встановленому   законодавством,   до комунальної   власності   відповідних  територіальних  громад  без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку. (ч. 1 ст. 26 Закону)

Одночасно  з  прийняттям  заяви  про  порушення справи про банкрутство   громадянина-підприємця  господарський  суд  накладає арешт  на  майно громадянина-підприємця, за винятком майна, на яке згідно  з  цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення. (ч. 1 ст. 48 Закону)

Ухвалою господарського суду були вжиті заходи щодо забезпечення вимог кредиторів, накладено арешт на майно фізичної особи-підприємця, за винятком майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення.

В постанові про закінчення виконавчого провадження державним виконавця  зазначено, що при примусовому виконанні ухвали господарського суду встановлено – арешт на майно боржника накладено, ухвалу виконано згідно ст. 37 п. 8 Закону України “Про виконавче провадження”. До постанови додано постанову від 2008 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Копія зазначеної постанови направлена сторонам та господарському суду.

Дана обставина, а також повідомлення про вручення боржнику ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство, підтверджує факт, що така особа була обізнана щодо порушення провадження у справі про банкрутство та вчинення господарським судом відповідних процесуальних дій у такій справі.

Постанова господарського суду про визнання громадянина-підприємця  банкрутом та виконавчий лист про звернення стягнення на майно громадянина-підприємця  направляються  судовому виконавцю для здійснення реалізації майна  банкрута.  Продажу підлягає все майно громадянина-підприємця, за винятком майна,  що не включається до складу ліквідаційної маси згідно з цим Законом.

У разі  необхідності постійного управління нерухомим майном або  цінним  рухомим  майном   громадянина-підприємця,   визнаного банкрутом,  господарський  суд призначає для цієї мети ліквідатора та  визначає  розмір його  винагороди.  У цьому разі продаж майна громадянина-підприємця здійснюється ліквідатором. (ч. 7 ст. 48 Закону)

Відповідно до ч. 4 ст. 25 Закону дії  ліквідатора   (ліквідаційної  комісії)  можуть  бути оскаржені   до   господарського  суду  власником  майна  (органом, уповноваженим управляти майном) банкрута;  особою,  яка відповідає за зобов'язаннями банкрута; кожним кредитором окремо або комітетом кредиторів;  особою,  яка,  посилаючись на свої права власника або іншу  підставу,  передбачену   законом   чи   договором,   оспорює правомірність  віднесення   майнових   активів   або   коштів  до ліквідаційної маси.

Право спільної сумісної власності подружжя, на яке посилається скаржник і на наявності якого ґрунтуються її вимоги, регулюється главою 8 Сімейного кодексу України.

При цьому, господарський суд не наділений повноваженнями щодо вирішення в межах справи про банкрутство спорів щодо поділу спільної сумісної власності подружжя.

   Скаржником не надано господарському суду жодного належного документального доказу щодо виділу частки у спільній сумісній власності подружжя чи поділу спільної сумісної власності подружжя. Відповідно, даною особою не надано господарському суду документальних доказів на підтвердження доводів викладених у скарзі.”

   Законодавство України, зокрема, Цивільний та Господарський кодекси України передбачають можливість застосування процедури банкрутства лише для фізичних осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність. Для інших категорій неплатоспроможних фізичних осіб така процедура не передбачена. Банкрутством вважається визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

   Стаття 53 ЦК України містить загальні умови визнання підприємця банкрутом, а саме неспроможність боржника через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів та підставою до порушення справи про банкрутство можуть бути лише вимоги, які пов'язані з підприємницькою діяльністю. Вимоги, що випливають з особистих зобов'язань, у тому числі про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян, а також інші вимоги особистого характеру підставами для порушення справи про банкрутство бути не можуть. Такі вимоги кредитори вправі заявити в процесі провадження у справі про банкрутство.

   Справи про банкрутство розглядаються в порядку, передбаченому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Справа розглядається господарським судом за місцем реєстрації фізичної особи - підприємця. Заява про порушення справи про банкрутство може бути подана фізичною особою - підприємцем, який є боржником, або його кредиторами. Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку. Вимоги кредиторів задовольняються за рахунок належного підприємцю майна, на яке може бути звернено стягнення (див. ст. 52 ЦК України) в порядку черговості. Визначено 5 черг, які суттєво відрізняються від порядку черговості при банкрутстві юридичних осіб: у першу чергу задовольняються вимоги фізичних осіб, перед якими підприємець несе відповідальність за заподіяння шкоди життю та здоров'ю, а також вимоги щодо стягнення аліментів; у другу чергу проводяться розрахунки щодо виплати вихідної допомоги та оплати праці особам, які працюють у підприємця за трудовим договором (контрактом), і щодо виплати авторської винагороди; у третю чергу задовольняються вимоги кредиторів за зобов'язаннями, забезпеченими заставою майна підприємця; у четверту чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів); у п'яту чергу проводяться розрахунки з іншими кредиторами. Позачергово відшкодовуються витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство фізичної особи - підприємця і виконанням постанови господарського суду про визнання фізичної особи-підприємця банкрутом. Вимоги кожної наступної черги задовольняються після задоволення вимог попередньої черги. За недостатністю коштів для повного задоволення усіх вимог однієї черги кошти розподіляються між кредиторами відповідної черги пропорційно сумам їх вимог. Після завершення розрахунків за заявленими вимогами підприємець звільняється від виконання усіх зобов'язань як пов'язаних, так і не пов'язаних із підприємницькою діяльністю, незалежно від того були вони заявлені чи ні. Виняток становлять вимоги кредиторів щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян, стягнення аліментів, а також інші вимоги особистого характеру, які не були задоволені в порядку виконання постанови господарського суду про визнання фізичної особи-підприємця банкрутом або які погашені частково чи не заявлені після визнання фізичної особи - підприємця банкрутом. Вони можуть бути заявлені після закінчення провадження у справі про банкрутство відповідно у повному обсязі або в незадоволеній їх частині в порядку, встановленому цивільним законодавством України.

   Після завершення ліквідаційної процедури приватного підприємця у справі про банкрутство суд не може прийняти рішення щодо його ліквідації, оскільки виходячи із змісту ч. 2 ст. 32 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” за результатами розгляду ліквідаційного балансу при відсутності у банкрута майна господарський суд може винести ухвалу про ліквідацію лише юридичної особи - банкрута. Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” господарському суду не надані повноваження приймати рішення про ліквідацію приватного підприємця-фізичної особи в зв’язку із визнанням його банкрутом .

Відповідно до ч. 2 ст. 46, ч. 3 ст. 50 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” визнання фізичної особи-підприємця банкрутом є підставою для постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.

   Відповідно за результатами розгляду звіту ліквідатора та ліквідаційний баланс банкрута, такий звіт та ліквідаційний баланс банкрута  підлягають затвердженню господарським судом, а провадження у даній справі підлягає припиненню.

   У разі якщо після завершення процедури банкрутства, встановленої законом, судом винесено рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця у зв'язку з визнанням її банкрутом, суд, що виніс відповідне рішення, у день набрання ним законної сили надсилає його державному реєстратору за місцем реєстрації фізичної особи – підприємця для внесення відповідного запису. Дата надходження відповідного судового рішення вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

   Державний реєстратор повинен у день надходження судового рішення заповнити реєстраційну картку про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця, внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця у зв'язку з визнанням її банкрутом.

   На свідоцтві про державну реєстрацію фізичної особи – підприємця державний реєстратор зобов'язаний зробити відмітку про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності та видати (надіслати рекомендованим листом) його за місцем проживання фізичної особи – підприємця, стосовно якої було винесено рішення про припинення державної реєстрації.

   У разі якщо після завершення процедури банкрутства, встановленої законом, судом винесено рішення щодо припинення провадження у справі про банкрутство, суд, що виніс відповідне рішення, у день набрання ним законної сили надсилає його державному реєстратору за місцем реєстрації фізичної особи – підприємця для внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення щодо припинення провадження у справі про банкрутство.

   Дата надходження судового рішення про припинення провадження у справі про банкрутство фізичної особи – підприємця вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

   Державний реєстратор повинен у день надходження судового рішення про припинення провадження у справі про банкрутство внести до Єдиного державного реєстру запис про припинення провадження у справі про банкрутство фізичної особи – підприємця та в той самий день повідомити органи статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування про внесення такого запису.

Пропозиції щодо змін законодавства: 1) чітко відокремити поняття активи фізичної особи та фізичної особи – підприємця з метою усунення подвійного тлумачення та належного формування ліквідаційної маси суб'єкта банкрутства -  фізичної особи – підприємця; 2) впорядкувати законодавство щодо відкриття та використання депозитних рахунків нотаріальної контори.

                        Н. КОВАЛЕНКО,

суддя господарського суду

Кіровоградської області. 

          Опубліковано в науково-практичному

журналі «Санація та банкрутство» №2, 2011 р.